Віра Парипса
Віра Парипса

Інтерв’ю записано:

с. Росоша, Вінницька обл.
04.09.2017

Позначки:


Моя бабуся, Парипса Віра, народилась 1 лютого 1935 року у с. Росоша у сім’ї з 11-ма дітьми. Була свідком 2-ї світової війни, пережила «Великий терор» у 1937-1938 рр., радянський режим та інші події. Під час Другої світової війни батька застрелили і їх виховувала мати. У будинку, де проживала сім’я, нацистські солдати зробили свій штаб. Мати бабусі і старша сестра Юстина – допомагали солдатам по господарству (доїли корову, збирали мед, прибирали). Інша частина сім’ї жила у льоху. За цей час маленький Іванко, молодший брат бабусі, якому було 3 місяці, ледь не осліп. Під час Голокосту, у 1941-му (1-2 тижні) біля будинку переховували єврейську родину Шмеріних (чоловік, його дружина Лейка, та дві доньки –старша Люба та менша Єва), їм вдалося вижити. Зараз бабуся проживає у Росоші. Має доньку Людмилу (мою маму), 4 внуки та праонуку Єву.

Бабусю, розкажи про своє дитинство.

Я і Юстина… Ми спали на скрині. Скриня стояла так попід ту рубу. Там в ньому лахмоття складалося… І називали її скриньою. В 4 часа ранку, чуєм: самольот гуде. І тут загув самольот, бомбу кинули і не попали на хату. Вони мали на хату кинути, но вони на хату не кинули. А садок був спереді. В нас і в Багрія був садок. І вони ту бомбу кинули за садок. Чи так Бог дав чи шо, певне Бог так дав, да? Шо вони не попали на хату. То…головка, з цеї бомби, да? Летіла на нас, через вікно, через форточку вона перелетіла, понад нас обох перелетіла ця головка, і в стіну встрягла. В стіну встрягла, бо як ми вже прокинулись, а ми прокинулись, як вже загув цей самольот. А представ собі, який це гул був – кинути бомбу, і вона розірвалася! Ця бомба розірвалася і зразу до води досталася, бо дуже була глибока, здоровенна яма, дуже. Така, певне, яма, шо хата туди влізе. Ох… Нагадаю, то я не знаю, як ми живі осталися. Понад нас ця головка пройшла і в стіну встромилася. Як ми посхватювалися, німці посхватювалися, всі схватилися. А шо ти вже будеш «схватилася»? Вікно вилетіло і під хатою стало. А в тому вікні було повно проводів. А як це воно там стало, я не знаю, но проводи не порвалися. Так і ті провода були. Шо це ця бобма упала, і тако туто садок все був. А бомба впала, як би сказати тобі, оно аж тамо, де дерево, тудиго о. Це там бомба впала. І всьо. Ми рано встаєм: всі цілі… Німці цілі, і ми тоже цілі. І бомба впала, розірвалась така, шо до води достала. Тако треба було дивитися.

Но який самольот летів? Ми не поняли, певне, цейго кукурузник. Це певне він був. Бо, як загув цей самольот – бігом… Бо це ж вони, знаєш, як це, десь туто взірвався Кузьменчисі певне цей самольот. І сюди до нас, шо видно всі ше спали. Всі кругом спали, і німці, і люди, хто там ше був. І бігом, кинув цю бомбу, і бігом назад, і втік цей самольот.

Пройшло, певне, два дні. Два дні певне пройшло. Приходе солдатик. До нас, сюди до хати, прийшов, а німці в хаті. В воєнному. Комсомолець, бо значок комсомольський. Я так його помню, того солдатика. А бабушка вибігла, Багрійка, і: «Ой, дитино! Куди ж ти йдеш? В хаті німці!». А німці побачили, бігом вибігли з хати, і за цю дитину…Вхватили його. «Партізан! Партізан!» – кричать. Боже, як вони над ним іздівалися… Стріляли в нього. Він же скоро не кончився. Так здівалися над ним. Ми так плакали. Наздівалися над ним, а потом вбили. Так бідний плакав «Мамо, мамо, тату, мамо!». Молоденький, молодесеньке таке, хто знає скільки йому років було, тож комсомолець, комсомольці, які вони там були.
Ох, вбили німці, його. Бере ця бабушка. І зігнули вдвоє. І в кладовці тамо поклали його там, якийсь то погрібок там був. Вони зігнули його вдвоє тій встромили його в той погрібок. Ця бабушка, бідна, пішла взяла цю дитину, винесли з Юстиною (бо ж більше нікого не було, всі були в льоху, в Пасєки). Винесли з Юстиною цего солдатика, і де ми похоронимо (думають). І в ту яму його поклали… Там похороняний солдат в цій ямі. Цего солдатика похоронили. Так бідний він плакав. Я так запомнила. Ой…

Потом в нас там тато був, по дереву все робив, в нього всі були всі інструменти по дереву. У нас там були всі станки по дереву, стояли там. Німці побачили, що вони там є. А Юстина взяла тій сховала все те, чим там тато робив, і в ямку сховала (туто була ямка на бараболю). Як ті німці оглянулися, шо нема тего всього інструменту. До Юстини! Виводять Юстину на подвір’я, прикладає пістолєт до виска –
«Де ти поділа?!». Якісь молодих два німці, так повню закачані рукави, геть туто. Молоді німці. «Де ти поділа?» – один по русски говорив. Ну, він німець. А хто знає, чи він німець чи хто! Ну, він німець.

Каже: «Де поділи, бо щас…». А я дивлюсь на цю Юстину – а вона побіліла. Тій таки каже: «Пішли я покажу, де поклала». «Біжи, принеси куди ти занесла», – каже німець. Тій ми пішли обидві до тої ямки, забрали всьо: струганки, сокирки такі маленькі, це, шо видовбують в дереві всьо. Так багатенько цього інструменту було. Всенький такий до діла дуже, бо наш тато тщатєльно до цього відносився. А він такий був на всі руки. В нього не було нічого, що він не вмів робити. Він всьо вмів робити! І шити платячка, спідниці, і чобати пошити, і туфлі пошити, бо всі колодочки у нього були, і сапожки пошити на каблуках. І всьо зробити по дереву. Млинка зробив сам. Ми мололи на тому. Ще й після фронту ми мололи на тих жорнах, бо де б ми брали муки, не було б де. І тато сховав, наш, хліба. Мали вже забирати на фронт, то взяв закопав хліба, жита. В чому там, якомусь бочонку. Тій, як вже відійшов німець, ми мали шо їсти, бо мали шо молоти. Мололи це жито, і був в нас хліб виходе. І посіяли тоді, було шо сіяти.

А потом, яке наше дитинство було? Яке дитинство… 

Їсти ми хтіли, не було шо їсти. Мама спечуть хліба, по скибці дадуть, це ше, слава Богу, за це. Мама спекли, тій по скибці нам дали. Тій ми поз’їдали той хліб, а потом якусь баландичку ше варили, баланду, бо в нас корова була. Німці доїли корову, як німці були. І в нас вулики були тоже, бо тато наш був хазяїн. І німці, як хтят меду (це я упустила), взяли винесли вулика на двір. Ці бджоли позамерзали, бо холодно ж на дворі, це ж зима була, а вони собі набрали тих рамок, нарізали собі того меду, бо там же був мед у тих бджіл, їдять, понакладали собі на столі. І так їдять цей мед, смокчуть аж. То шось зо два вулики так пропало, шо це вони їли цей мед. А ті всі стояли ті вулики. Тій вже після войни в нас вже свої вулики є.
А тоді, як це цю бомбу кинули, то сутки пройшли і начали відступати наші. Начали відступати. Наші наступати, а німці відступати. Німці начали тікати. Но яке це тоді було время? Я не помню, який це рік був. 45-й? Правда це 45-й рік був уже.