Родинні історії
Ахім
Інтерв’ю записано: Pauline Reinhardt 19.11.2020

Ахім

У лютому 2020 року я зателефонувала моїм двоюрідним бабусі й дідусеві Ахіму, щоб поговорити з ними про війну та повоєнні роки. Він народився в 1940 році, вона – у 1941. Урсула є донькою Ельзи та Германа. Ельза та Герман мали семеро дітей, однією з яких була Рут, моя бабуся з маминого боку.

Як ваші справи?

Ой, Пауліно, справи такі собі. Ми щодня радіємо, що вранці прокинулися [сміється] й можемо провести разом ще один день. Ти хотіла взяти в мене інтерв’ю!

Точно! Де ти народився?

Я – дитина війни, виріс у Вроцлаві й на власні очі бачив усе те, що там відбувалося.

Пам’ятаю, як радянські війська напали на Вроцлав і бомбардували його. Не знаю, чи можеш ти це собі уявити. Казали, що коли вони нападають, то потім усе так палає, ніби всюди новорічні ялинки стоять, прикрашені вогниками. У будь-якому випадку: Мама мене підняла, щоб я міг із вікна визирнути й побачити все це. Взагалі, це заборонено було, бо ми вже давно мали б бути в підвалі тоді. Але вона була неслухняною, хотіла подивитися.

Одного ранку після перших бомбардувань Вроцлава в нас у дворі опинилися три нерозірвані снаряди. Ми тоді їх обходили десятою дорогою й потурбувалися лише про те, щоб їх скоріше вивезли. Це й було зроблено. Снаряди ці – то були нічого собі такі глиби, я скажу. Якби вони тоді вибухнули в нас, то нічим хорошим це б не закінчилося.

І твої батьки ніколи не боялися?

Ми з мамою були тоді вдвох. Мого батька в 1937 році призвали, це тоді до війни ще була обов’язкова дворічна військова служба для чоловіків. Відслуживши два роки, він повернувся додому в 1939 році, спроєктував мене разом із з мамою, так би мовити [сміється]. А тоді знову втік.

А одного дня 1945-го, десь улітку, я гадаю, в будь-якому разі, було тоді дуже-дуже спекотно. Не можу тобі сказати, як це все було там уже, Пауліно. У будь-якому разі, то був якийсь підпільник чи партизан, поляк чи радянський – поляки там уже також були в той час. Так от, його розстріляли. Але щось там пішло не так: чи то його неправильно ідентифікували, чи ще щось таке.

То моя мама мусила у цей спекотний літній день іти й допомагати його викопувати. І вона мене взяла з собою. Я не прямо біля могили був, а десь метрах у десяти. Мама мене всадовила на траві та й каже: «Сиди тут!» А тоді вони його розкопали й тіло, що воно вже почало розкладатися, витягли нагору для розтину.

У той час, коли радянські війська вже майже підійшли до Вроцлава, гауляйтери [вищі партійні функціонери НСДАП, які здійснювали всю повноту влади у ввірених їм округах (гау) – прим. пер.] дуже насідали на народ: «Жоден не має покинути Вроцлав! Усі до останнього лишаються тут!» Усі до останнього мали рвати жили й захищати хтозна-що, що там тоді пропагували. А гауляйтер, коли вже стало зовсім гаряче, сам потім першим і втік. На останньому літаку, який відлетів із Вроцлава.

Під час бомбардувань найбільше дісталося вулиці Данціґер Штрасе, це в центрі міста було. І жінки мали потім розгрібати уламки, прибирати їх зі шляху, щоб можна було спеціально для цих герів зробити там злітну смугу, щоб вони могли втекти. Ці шахраї.

Уперше ми спробували втекти в листопаді чи грудні, не пам’ятаю вже точно. Ми тоді пройшли не знаю скільки – скільки можна за один день пішки пройти, коли сніг уже випав. У будь-якому разі, ми зупинилися переночувати в якомусь селі – нас там гостинно прийняли. Ми ночували в домі якогось селянина, разом з іншими втікачами. Наступного ранку до цього дому прийшли радянські солдати й погнали нас усіх назад до Вроцлава. «Нікому не покидати Вроцлав!» Отаке. Ми там іще залишилися до травня 1946 року, а потім радянські війська нас вигнали звідти і треба було забиратися.

Саму поїздку я не дуже пам’ятаю. Ми більшість часу їхали потягом. Коли ми прибули сюди до Гої [місто в Німеччині – прим. пер.], то біля вокзалу вже стояли вози, що прибули з різних сіл, щоб нас позабирати. Ми з мамою та ще однією жінкою тоді спали у стайні. Там був будиночок для помічників. Там ми утрьох і жили. Одне ліжко, один сінник [матрац, набитий сіном або соломою – прим. пер.], одна ковдра. Так от, ми там жили, а потім прийшла ця люта зима: січень, лютий. Річка Везер вийшла з берегів. І одного ранку ми тоді прокинулися, а у стайні – там стіна була товщиною в одну цеглину, бо його ж будували для помічників і скотини. І от, прокидаємося ми одного ранку – і одразу ноги мити. Не добровільно, звичайно, бо просто вода з одного боку затікала, а з іншого витікала [сміється]. О так, це було щось, Пауліно!

Ми прожили там іще до червня чи до липня, а потім отримали житло тут в Альтенбюкені. Нам пощастило попасти до Крюгера. Ми з мамою отримали лише одну кімнату наверху. Там ми встановили пічку, яку нам виділила громада.

Мій батько, як я вже казав, повернувся з полону в 1948 чи 1949 році. Це було за кілька днів до їхньої весільної річниці з мамою. У лютому. Я це ще пам’ятаю. Ми тоді прокинулися. Хтось свистів у дворі, а мама раптом дуже оживилася, щось на себе накинула, розчинила вікно, визирнула: так, справді! Там стояв її чоловік Герберт і свистів. То була тоді п’ята чи шоста година ранку, коли він прийшов із Айструпа [громада в Німеччині – прим. пер.] до нас.

Він потрапив у полон і був у Сибіру після війни. Працював у свинцевій копальні. Коли він повернувся додому, то був такий худий, ніби з сірників складений, важив 42 чи 43 кілограми. Батько ніколи особливо не розповідав про те, що йому довелося пережити під час війни. Дуже-дуже рідко він міг щось розказати, але якщо вже й розказував, то настрій у нього при цьому завжди був один…

Скажи ще, будь ласка, чи було твоїм батькам важко розпочинати все з початку, коли ви приїхали в Гою?

Так, це було дуже важко.

А як люди тоді поставилися до того, що поряд поселилися біженці?

Тут із цим було непросто. Під час нашої подорожі ми познайомилися з жінкою, яка була наполовину єврейкою, ми разом так і доїхали до Альтенбрюкена. В Альтенбрюкені одні селяни жили. І там було багато ґезіндегаусів [будиночків челяді у заможних дворах, при яких жили служники й служниці – П. Р.].

В одному з цих ґезіндегаусів фрау Кречмер, так її звали, отримала кімнату. Тоді до них іще прибився якийсь білорус і вони разом із моєю мамою, фрау Кречмер і фрау Гірш – вони троє познайомилися в дорозі – багато всього робили разом, організовували їжу та все таке.

І ця єврейка, вона курила трубку. Але не тільки, якщо, бува, щось інше попадало їй до рук. І от, одного разу мама пішла до пастора в Бюкені. Там можна було отримати речі всякі, одяг… І пастор їй тоді сказав: «Звичайно, фрау Фішер, Ви все отримаєте від нас. Але тримайтеся подалі від цієї єврейки фрау Кречмер». «Ні, – відказала мама, – ми, поки від Вроцлава сюди дісталися, стільки всього разом пережили, я не буду триматися від неї подалі». «Тоді мені шкода, але Ви не можете тут нічого отримати». І це вони називали християнською етикою, ага!

Нас обзивали «поляками з рюкзаками» чи «полакен» [німецька лайлива назва поляків, пор. укр. «лях» – прим. пер.]. У мене був шкільний приятель, Вільгельм, так от його батько… За нашим будинком протікав маленький струмочок, біля якого ми якось гралися. А тоді батько Вільгельма прийшов додому і сказав: «Вільгельме! Не грай із цим руським!» Зі мною. Ну, і тоді ми вже більше не грали. Отаке буле ставлення…

А в поселенні Штендерн, де ми з мамою жили, а потім там же нас переселили в інше місце, бо через стайні потекла вода… Там багато людей казали, що той селянин був надто зухвалим і хотів усім продемонструвати своє багатство. Але я так цього залишити не можу!

Він поселив у себе сім чи вісім людей. Усім було де жити, і кожен щодня отримував щонайменше пів літра молока на душу. Кожен отримував картоплю. Кожен щотижня отримував шмат сала чи ще щось таке м’ясне на суп, щоб і трохи жиру було. Або смалець, на якому смажать чи намазують його на хліб. Також можна було самому готувати сироп. Сім’ї отримували для цього цукровий буряк, щоб могти самим це зробити. Береш великий котелок, на вогонь його, а потім треба було дрібненько порубати буряк та й варити сироп. Кожен отримав невеличкий земельний наділ.

Нам із мамою, та й іншим теж, не було на що жалітися! У такий спосіб цей селянин міг нам допомогти. Це, мабуть, було пов’язано для нього з певними незручностями. Але він це зробив. Як на мене, наскільки я вже можу оцінити це сьогодні, він учинив зразково.

Обзивали нас… Це вже так давно було, Пауліно. На той момент я вже кілька років пропрацював у Нінбурзі, мусив тоді багато їздити по селах, навідуватися до клієнтів. Одного разу я шукав клієнта, який нещодавно переїхав, його не знав ще ніхто особливо. І от, виходить на головну вулицю якийсь селянин із конем, він до цього орав землю. І я його питаю, чи він знає потрібного мені чоловіка й може сказати, де його знайти. Тоді він мене питає: «Це біженець?» Я кажу: «Я не знаю». А він мені на це: «Тоді і я його не знаю». На той момент уже пройшло років 15-20 після війни – і він усе ще відчував цю ненависть, казав на цих людей «біженці». Я тоді дуже засмутився через це.

Я ще довго потім про це думав. Як 20 років людина може нести в собі таку ненависть до людей, які втратили свою батьківщину.

Інтерв’ю подано мовою оригіналу або за допомогою транслітерації зі збереженням національних, регіональних та індивідуальних особливостей мовлення.

Spelling error report

The following text will be sent to our editors: