Родинні історії
Ґражина Очковіч
Інтерв’ю записано: Aleksandra Oczkowicz Katowice, Poland 24.11.2020

Ґражина Очковіч

Ґражина Очковіч народилася у грудні 1937 року в селі Жендовіце (Rzędowice) в малопольському воєводстві. Ґражина була третьою з п’яти дітей Казимири Ткачевської (дівоче прізвище Ґживновіч) і Стефана Ткачевського. Під час війни батько Ґражини був партизаном, тож багато дитячих спогадів співрозмовниці пов’язані з боротьбою з німецьким окупантом. Ґражина Очковіч дитинство і молодість провела у Жендовіцах, однак після народження дітей разом із чоловіком переселилася до Сілезії, де почала працювати в канцелярії у Сосновцю (Sosnowiec). Вона мешкає в Сосновцю дотепер.

Мене звати Ґражина, тепер Очковіч, але раніше я походила з дому Ткачевські. Мій батько називався Ткачевські, тож я походила з того дому Ткачевських, і ми мешкали в будиночку, де в одній частині мешкала бабка, тобто мама мого тата, а в іншій мешкали ми. І було нас, потім було нас п’ятеро, а тоді, під час війни, ну то було нас на одне менше — четверо нас було. Найстаршу сестру мій дідусь, батько моєї мами, зараз же забрав до третього села, звідки родом мама. Вона походила з Ченстохови (Częstochowice). Щоби нас, дітей, було менше вдома. Також вона не була з нами упродовж усієї війни; були лише я, брат Дзідек, старший за мене на рік, і Казік. І Анджей ще був, але він народився вже під час війни. 

 

Мій батько був дуже-дуже затятим поляком-партизаном. Він був дуже вродливий, високий, і, скільки пам’ятаю, він завжди говорив лише про бої та про тих партизанів, і був «страшний поляк». Це все було таємницею. Пам’ятаю, як мій батько вчив мене, що ніде не можна сказати ані слова (про партизанів — А.О.), бо до них ставилися неприязно. Одні виступали за німців, як то бувало, ну бо їм це подобалося (німецька окупація — А.О.), інші захищали Польщу, ну а мій батько був дуже впертим. Він також пожертвував би дітьми, лише би була Польща. 

 

Ось і все, наш будинок був дуже вдало розташований, виступав у поле, а не на дорогу. Як усі будинки виходили на дорогу, так цей ні, і тому ті партизани могли приходити […]. Ну і пізніше приходив (батько — А.О.), і, зазвичай, у нас вони домовлялися: що, де, ну як там боролися. Як я можу це сказати?

 

Але люди в селі дуже не любили мого тата. За те, що допомагав, ну партизанці, що все-таки ті німці такі гарні, добрі, і навіщо це наражатися? І люди були проти батька. З одного боку, він викликав проблеми. Батько так ніби опікувався всім селом, був таким командувачем, що так ніби охороняв трохи це село.

 

Але водночас його не любили, що був у тій АК (Армії Крайовій). Але також було, що… Як бомбардували Варшаву. Варшава, ця Варшава часто вдома з’являлася в розмовах, так. Варшав’яни приїхали до Тунеля (місцевість поруч — А.О.). Наскільки мені відомо, батько опікувався ними, щоби їх з Тунелю… Він домовився за транспорт. Пам’ятаю, як вони сварились, і кричали, і обзивали батька, і взагалі, але транспорт був, щоби їхати, привезти варшав’ян. Ці варшав’яни приїхали до Тунеля, їх привезли потягом. І з того Тунелю, батько визначив, у кого є кінь і віз, і щоби їхати і везти. Він заводив цих варшав’ян у деякі будинки в селі, щоб вони жили, але (мешканці — А.О.) мали великі претензії до батька.

 

Батько скрізь водив мене за руку. Якось так добре почувався, що куди б лише не йшов, то завжди брав мене, і краще почувався. І батько пізніше доглядав за ними (варшав’янами — А.О.), чи мають що їсти. Іноді він щось приносив сам, давав крупу чи картоплю. Ну і ці люди (мешканці — А.О.) скаржилися на нього, бо ну не хотіли утримувати тих варшав’ян, але як там тато змушував їх до цього, що там Варшава прокинулася, і ці люди повинні десь бути. Але приїхали також такі вчені. Так, лікарі, учителі, то батько їх узяв, бо був палац. З палацу вже втекли пани, ті власники (пан та пані Зджєховсци — А.О.), і той палац пустував. І мій батько поселив там лікарів, якихось таких професорів.

 

Приїжджала така дівчина. Така дуже «суха», як то бабуся казала. Худа, «суха», а коли прийшла, то була така дуже товста. І вона була в плащі, а під ним мала гвинтівки. І вона привозила зброю, і кулі привозила. Пам’ятаю це, такі речі. О, йде! Яка товста! Ледве що йшла. Я пам’ятаю, як її шкодували, що вона так багато носила того. А пізніше, одного дня, вже не прийшла. Ну і що загинула, що її німці розстріляли.

 

Німець був красивий. Так мені подобався, бо був гарно одягнений. Коли прийшов, то ті черевики-офіцерки так виблискували на ньому. Пам’ятаю, як я так приглядалася, що наші такі обшарпані якісь люди ходили, а той такий виряджений. Так ніби заздрила тій моїй двоюрідній сестрі, бо то вона була від сестри мого батька, що ті німці приходили до неї (до двоюрідної сестри пані Ґражини приходили німецькі солдати, оскільки вона була дівчиною на виданні — А.О.) Він давав на це згоду (батько — А. О.), щоби вони не знали, що батько в партизанці. Так то говорено. Що він міг там собі щось робити.

 

У мого тата був товариш, внизу (мешкав — А.О.), його звали Моленда. А можу говорити, бо це точно є в документах. І вони були з одного року. Він (Моленда — А.О.) пішов до тих німців. Як це називалося… Він став фольксдойчем. А обидвоє були дуже добрими друзями, бо раніше ходили з татом до одного класу. І він постійно вмовляв тата перейти (на сторону німців — А.О.). Водночас він був другом тата, бо декілька разів попередив, що йдуть німці. Він також попереджав його, бо дядько на Волі (село неподалік — А.О.) теж дуже допомагав партизанам. І попереджав, що німці йдуть перевіряти. Він (Моленда — А.О.) навіть не зрадив батька, лише батько постійно говорив, що він є поляком і не перейде до них (до німців — А.О.). Я не розуміла, що казали, що він (Моленда — А.О.) колись “втратить голову” […]. Зрештою, так cталося: партизани винесли вердикт, о! Смертну кару через розстріл. Вони ніяк не могли його зловити. Пам’ятаю, якось була така розмова, що довго то триває, що вони не можуть його (зловити — А.О.). Що доки він буде зраджувати поляків. Але тата він не зрадив! Як близький друг. І одного разу вони сказали, що вбили його. Вони (Моленди — А.О.) жили внизу, і батько сказав мені піти подивитися, бо я могла йти куди завгодно. Якось мне як дитину дуже любили. Його (Моленду — А.О.) везли на драбинчастому возі. Так пам’ятаю, як він лежав на тому возі вбитий. І везли його саме до будинку його батьків. І тато сказав мені мчати, щоби йшла побачити. І я пішла, і мене не вигнали з того будинку. І я його (Моленду — А.О.) пам’ятаю, довго то не виходило з моєї голови. Він сидів на стільці, той убитий. Посадили його, бо голили. Я сиділа і приглядалася до того. І вони мене не вигнали з цього будинку, бо згодом я це переповіла тату.

 

І примчали німці. Скільки їх прийшло, то не знаю. Кричали “відкривати”, але на другій стороні не було бабки, бо бабка була б їм напевно відкрила, але її тоді не було. Бабка любила ходити на танго. І вони прикладами, і чим лиш могли, розгромили ті двері. Я дуже наплакалась, бо такі гарні, нові двері. Мені вони так подобалися, щоби мати щось гарне […]. Гарні речі мені дуже подобалися. Ну і це (двері — А. О.) мені так подобалися, і то взяли, і знищили на ніщо. Таке пам’ятаю, стирчали догори, ті тріски такі ну… Щоби їм відкрити, а тоді ми не відкрили, бо тато якраз був удома. З тієї партизанки прийшов, з того лісу. Якраз ночував удома. І в кальсонах втікав з кімнати. Як спав у кімнаті, так не встиг ані вдягнутися, ані щось прихватити. Ті двері, як вибили так, впали, бо вони шукали зброю. І поставили нас до стіни, казали нам тримати руки на стіні. І пам’ятаю, що одну руку я тримала на стіні, а другою трималася мами, за сукню. І вони дуже кричали. Якісь там прокльони, дуже репетували, а ми страшно боялися. Напевно, нас мали розстріляти, але не постріляли тоді. І все з кімнати повикидали, потоптали, погромили, прикладами потовкли.

 

То вже був дуже важкохворий батько. Десь там, як по тому снігу босоніж втікав, роздягнений, в кальсонах, як то мама казала. Ну то так, як з ліжка втік, так то ж спали в кальсонах. Так то втікав той батько. І вже закінчилося тим, що його дуже довго не було. Мама його шукала чи не шукала, цього не знаю. Знаю, що батько не повертався і не повертався, немає його та й нема. А пізніше раптово з’явився, і вже більше не ходив воювати, бо був страшенно хворий. Але ще до завершення війни дожив. Лежав на соломі, у клуні, і на возі. Посередині клуні лежав важкохворий батько, і я, пам’ятаю, що я вже тоді мала якось Перше причастя. То вже було напевно після війни, бо я йшла до Першого причастя. Я прийшла, жалілася батьку, що я не одягнена була (під час Першого причастя — А. О.). Що не мала ані гарної сукні, що інші так гарно були вбрані, а я така бідна в позиченій сукні. І так пам’ятаю, як жалілася тому батьку. А тато мені говорив так: щоби, доню… Доню, сказав мені… Доню, якщо би я був здоровий, то я би тебе у фаті післав. Так пам’ятаю, як він говорив, що у фаті до того Першого причастя йшла би, і була би задоволена. Ну такі, знаєш, такі деякі речі, що так добре пам’ятаються.

 

Люди були дуже проти нас. Вони нас жахливо дражнили, бо казали, що через батька вони багато втратили, бо йому захотілося партизанки. І ту партизанку постійно згадували. Не любили нас у селі. Навіть у школі ще, як ми ходили, то нас ще дражнили. Партизани! Партизани! Ще так нас обзивали. Нас дуже не любили в селі, і це тривало пізніше дуже довго. Не підтримували партизанів у цьому селі. Натомість був директор школи […] і ще один такий, що з батьком разом керували усіма цими партизанами. Але він потім кудись виїхав, бо його розшукували і розшукували, бо ж проти партизанів була Польща. Були ті часи, коли вважали, що якби не партизани, не було б такої війни чи чогось іншого. Я також знаю, що дуже не любили мого тата, але директор школи підтримував партизанку. Бо він це все ж розумів, був дуже розумний і знав, що то є Польща. Але не проявляв цього, бо не міг проявляти, але допомагав нам. Дуже багато допомагав.

From left - Stefania (the oldest sister), Zdzisław (called Dzidek), Kazimiera Tkaczewska (mother of my grandmother). Kazimiera is holding little Andrzej. Stefan Tkaczewski (is standing), Kazimierz (in white clothes) and Grażyna (my grandmother as a child)From left - Grandfather Grzywnowicz (father of Kazimiera Tkaczewska), little Zdzisław sitting in the middle and Stefan Tkaczewski

Інтерв’ю подано мовою оригіналу або за допомогою транслітерації зі збереженням національних, регіональних та індивідуальних особливостей мовлення.

Spelling error report

The following text will be sent to our editors: