Родинні історії
Іван Голяк
Інтерв’ю записано: Mykhailo Didenko Online 22.11.2020

Іван Голяк

Історія моєї родини віддзеркалює життя в умовах тоталітарного режиму. Усе, що пережили мої прадідусь та прабабуся, показує відсутність поваги до людини, до моралі, до людських прав і свобод, втручання в особисте життя, переслідування. Саме тому за роки радянської влади мільйони людей стали жертвами свавілля тоталітарної держави. Багато хто так і не зміг возз’єднатися зі своїми родинами.

Хочу розповісти про подію 50-их років XX століття і пережиту історію мого дідуся. Почну з передісторії. Мій дідусь народився у селищі Іванівці Кельменецького району Чернівецької області. На момент цих подій дідусю Івану було 9 років. Він жив із моєю прабабусею, його мамою Парасковією Голяк (у дівоцтві Олійник) без тата (Миколи Голяка), який їх покинув і мешкав у селищі Крехів Жовківського району Львівської області.

 

У листопаді 1950 року моя прабабуся працювала ланковою (керівник ланки (у 3 знач.)). Одного разу під час збиральних робіт буряка йшла злива, і через відсутність даху на тій збиральній машині вона серйозно захворіла на запалення легенів. У 1951 році, на початку зими, як згадує дідусь, масово вивозили людей на Сибір. Багато його односельців також вивезли. Виселяли старовірців, баптистів, віра яких була заборонена. Звісно, не лише їх, але в основному таких. Хто мав чоловіка або заможних родичів, ті відбивалися. До прабабусі залицявся якийсь бригадир. Вона йому відмовила, тому він написав докладну у сільську раду, донос, і через це їх із прабабусею забрали. Серед ночі приїхали енкаведисти та солдати на вантажній машині, посадили мого дідуся та прабабусю до машини й відвезли на залізничну станцію. На станції посадили у товарні вагони, невеликі, 20 тонн. Усередині побудували нари, на яких і спали люди. Дідусь згадує про смерті людей у дорозі, що тривала 2 місяці. На станції, коли були зупинки, ті трупи забирали і складали десь у кутик. Якщо хтось хотів у туалет, його оточували військові, і люди ходили під вагони поїзду. По дорозі не було можливості цього зробити. Годували не сильно, і люди годувалися тим, що мали з дому. Баба Зіна, як називає її дідусь, і усі мої родичі, які її знали, була сестрою Параски й тіткою дідуся. Вона підготувала в дорогу відро топленого смальцю з ковбасою, тому дідусь із прабабусею мали, що їсти, їжу не забирали.

 

Дідусь згадує: “Попри Байкал, я пам’ятаю, як нас везли, озеро Байкал”. Нас привезли в Іркутськ, місто, то не місто, а посьолок якийсь там. Як він там називався? Октябрське. А річка Чуна там була, йшла через той посьолок. Вона широка була, через неї сплавляли ліс. Поселили в бараки. Там їх щось п’ять було, таких довгих. І нас поселили туда з мамою. Посьолок був окремо, на другій стороні річки, а нас поселили прямо в тайзі. П’ять бараків там було, більше нічого не було. Така залізна дорога, веточка була, видно, рубали ліс і по тій веточці спускали ліс на сплав. І там люди працювали. Мама захворіла, ну та ті усіх людей, яких вислали з України там пиляли ліс. Був один такий магазин, де продавали хліб, чорний такий, як земля, настояща земля, давали по кусочку хліба. Потім мама захворіла, бабуся твоя пра, і померла там. Я якраз з нею там лежав, і вона, як уже помирала, то сказала: заберіть його, знаєш, щоб мене забрали. І вона померла. Там же її й поховали, у тамтім лісі. Нічого не було. Дерева і там було декілька, не знаю скільки там було тих могил, двадцять, може більше”.

Тобто, моя прабабуся померла від ускладнення запалення легень у віці 30-ти років. Дідусю тоді було не повних 10 років.

 

Далі дідусь розповідає: “І маму мою там похоронили, і я лишився один. Їсти немає шо, каждий має своїх дітей і старається якось би, шоб прогодувати. І що я робив? Річка там була така широка, і плоти на ній були. Я залазив на ті плоти, прив’язував таку нитку, до нитки кусок такого дротика, як гачок робив, і ловив рибу. Піймав рибу смажив на вогні, підпалив та і їв, та й з того жив. А потім хотіли забрати мене в детдом, дитячий будинок, але хтось із родичів, з наших, бо там ще були мої родичі, маминої сестри діти, Аня і Женя, мої двоюрідні сестри. Вони десь там списались, чи як так, написали якось видно, дали якось знати діду моєму, маминому тату”.

 

Дідусь також пізніше уточнив, що він голодним не ходив і жив зі своїми двоюрідними сестрами, бо вони взяли його до себе. Але він часто ходив до річки, аби собі щось зловити, ходив до лісу, бавився на залізниці, по вагонах скакали.  

 

Далі дідусь згадував: “І той дід приїхав в Іркутськ, посьолок той. Мене вкрав і ми поїхали додому. У Москві, я пам’ятаю, як ми робили пересадку. Я вперше побачив акваріум і риб. Я такого ще не бачив. Вони стояли на залізнодорожньому вокзалі у Москві, такі маленькі акваріуми. Потім ми приїхали в Іванівці. Потому хотіли мене всиновити, дід Григір. Пішли в сільську раду і ходайствували як то зробити, щоб узаконити то діло. Но а як узаконити, коли є ще мій тато. Тато ж нас тоді кинув, але вони, мама була не розведена. Та й тоді вони стали шукати тата, КГБ чи як воно там називається. Начали шукати, а він тут був, на Західній Україні, село Крихів таке було, тай всьо. А він уже був тут жонатий, женився вже тут, в Крихові. Та й він пішов додому питати свою жінку, мою мачоху, чи взяти чи не взяти, а в них дітей не було. Та й вирішили, що треба взяти. Приїхав тато в Іванівці, а я тоді вже жив в Іванівцях, з дідом і бабою, і вуйком Григіром і тіткою, та й потім забрав мене в Жидачів, де я вже і лишився”.

 

Варто зазначити, що переїзд дідуся до Жидачева (місто у Львівській області) був важким і складним. Він походив із Чернівецької області. Через відмінність культур, інший діалект і його мову, над ним знущались однолітки й однокласники. Через це дідусь не ходив до школи та довго не міг знайти друзів і своє місце.

Інтерв’ю подано мовою оригіналу або за допомогою транслітерації зі збереженням національних, регіональних та індивідуальних особливостей мовлення.

Spelling error report

The following text will be sent to our editors: