Cтепан Горечий

“Я по натурі оптиміст. І хоч як було тяжко, ніколи не падав духом​…”

Я народився 4 червня 1929 року в містечку Рава-Руська. У мене було двоє старших сестер: Віра (1925 р.н.) і Ксавера (1927 р.н.). Мій тато, Михайло Горечий, працював помічником машиніста паровоза. Мама, Анастасія, з дому Гореча, займалась домашнім господарством.

У 4 роки я пішов до захоронки – дитячого садка. Зранку ми молилися, снідали, потім приходила монахиня, і ми виконували творчі завдання (малювали писанки, робили прикраси на ялинку), вчилися читати по-українськи, вивчали вірші, танцювали коломийки. Часто приходив священик-катехит Ілля Блавацький. Він пояснював нам, що Бог створив кожну людину унікальною, учив поважати старших і один одного.

У дитинстві я часто залишався зі своїм дідом Сашком. Він брав участь у боях за Раву-Руську під час українсько-польської війни 1918–1919 років й оповідав мені про національно-визвольні змагання українців. Якось попросив мене принести березовий віник. Я приніс. Він каже: “Зламай його!”. Я не зміг. Потім дідо попросив зламати окремі патички. Мені вдалося. Тоді він сказав: “Якщо ми будемо всі разом, нас ніхто не зламає. А поодинці нас переламають”. Про боротьбу з поляками розповідав і мій дядько Іван Камінський, який був сотником січових стрільців. Мене захоплювали їхні розповіді. Я ріс серед патріотів. Товаришував із Богачевськими, Юрком та Ігорем. Вони мали велику бібліотеку, з якої я брав книжки. Читав твори Андрія Чайковського, Богдана Лепкого, книжку “Син України” про козака. У нас були луки, стріли, шаблі. Я мав шаблю з грабового кореня. Ми організовували турніри зі своїми однолітками, поляками, влаштовували бої. У Богачевських часто збиралася українська інтеліґенція. Між дорослими відбувалися розмови про події 1918 року. Ми також були там, слухали.

Аматорський гурток із м. Рава-Руська. Вгорі по центру у формі польського поліцейського дядько Степана – Григорій, 07.04.1935 р.

У Раві діяли українські товариства та організації: “Просвіта”, “Союз українок”, “Сільський господар”, “Рідна школа”, “Луг”, “Сокіл”, “Товариство догляду за могилами Січових стрільців”, каса взаємодопомоги (банк “Віра”). Мої батьки брали активну участь у товаристві “Просвіта”, мама була ще й у жіночій організації “Союз українок”. Ми спільно з дорослими організовували культурні заходи. Люди назбирали грошей і побудували Народний дім, де був аматорський драматичний театр, хор, тенісний корт, захоронка. Ми, діти, разом із дорослими показували українські вистави: “За двома зайцями”, “Украдене щастя” та інші. Щороку “Просвіта” і “Союз українок” після жнив з ініціативи священиків організовували фестини (тепер це називається фестиваль). З навколишніх сіл до Рави з’їжджалися народні умільці. Приїжджали хори, танцювальні колективи. Люди організовували спортивні змагання, привозили вишивки, збирали цікаві сувеніри і продавали на аукціоні, а гроші витрачали на потреби Народного дому. Польська поліція не втручалася, але карала за “політичні” акції – Свято Героїв, Шевченківські вечори, бо там виступали промовці, які піднімали національний дух.

Діти із захоронки після Шевченківського вечора. Степан у другому ряді четвертий справа (перед портретом Т. Шевченка), зліва біля нього – Юрій та Ігор Богачевські, 1935 р.

До війни в містечку мешкали люди різних національностей: українці, євреї, поляки, німці. У Раві була греко-католицька церква, римо-католицький костел, протестантський “Дім молитви”, 2 польські монастирі, 4 синагоги й німецька церква (кірха). Діти вчилися у 5 польських школах і польській гімназії. З 1936 року я також навчався у початковій школі. Дуже хотів, аби мене прийняли у Пласт​. Потрібно було зачекати ще рік, але у вересні 1939 року розпочалася війна. До Рави вступили німці…

Тоді я був у друзів Богачевських. Сидимо і бачимо: летять літаки, щось викидають блискуче. Юрко каже: “То, напевно, летючки викидають. Біжимо, подивимося”. Ми метрів двадцять пробігли. А це бомби кидали на залізничну станцію. Але невеличкі бомби, багато шкоди не зробили…

Нацисти були у Раві впродовж двох тижнів. Вони змушували євреїв працювати і прибирати місто, замітати капелюхами вулиці. Тому, як прийшли “перші совіти”, євреї організували мітинг: тримали портрети Леніна, Сталіна, транспаранти “Хай живе Радянський Союз!”.

Після  приходу  “совітів”  стало  страшно,  гнітючий  дух  був  присутній. Популярним став лозунг, який скрізь малювали на стінах: “Да здраствует товарищ Сталин!”. Скрізь була суцільна пропаганда від радянських військових: “У нас все есть”, “Наши заводы делают апельсины” і так далі. Ми бачили, що це цілковита брехня, але зробити нічого не могли. Почалися арешти місцевої інтелігенції. У Раві кілька десятків людей заарештували. З нашого будинку вивезли вчительку гімназії польку Янковську (її чоловік був військовим офіцером, пішов до армії, пізніше загинув у Катині) та сім’ю судді Лещія, дали 15 хвилин на збори. У їхніх кімнатах з усім нажитим майном поселилися дві сім’ї: росіяни з Лєнінґрада – Нікіфорови й українці з Полтави – Качалки. Нікіфоров став начальником Ощадкаси, а Качалка – землеміром. З містечка почала втікати інтелігенція. На Захід переїхали родини Богачевських (правник), Карпевичів (інженер), Готських (лікар). Нашу сім’ю репресії оминули, бо мій батько був залізничником і 1939 року пройшов курси машиністів у Москві.

“Совіти” закрили монастирі, майже усі храми. В одному з монастирів зробили машинно-тракторну станцію, у німецькій церкві – їдальню. Греко-католицька церква стала православною. Закрили й польські школи та гімназію. Дві школи реорганізували в радянські. До навчання залучили вчителів зі Східної України. Я повторно пішов у другий клас радянської школи, бо “совіти” сказали, що нас поляки нічого не навчили. Там провчився до німецько-радянської війни.

Горечі зі сусідами. Перший ряд зліва направо: сестра Віра (друга), Степан, сестра Ксавера. За ними стоять мати Анастасія та бабуся Марія, у вікні – батько Михайло, м. Рава-Руська,1937 р.

1941 року німці зробили в Раві величезний концтабір “Шталаг 325” для радянських військовополонених, які колонами проходили нашою вулицею. Моя мама каже: “Вони голодні. Давай їм допоможемо”. Вона спекла хліб, порізала. Коли вони йшли, ми викинули хліб через вікно. Тоді між ними почалася бійка за хліб. Німці набігли, б’ють їх. Дивлюся: один забігає через нашу фіртку. Я кажу: “Мамо, німець біжить до хати!”. Він би нас постріляв. Але я вискочив через вікно, а мама в коридорі сховалася. Пізніше в тому таборі утримували французьких, італійських і бельгійських військових, які потрапили в полон.

Було в центрі Рави і ґетто. Я бачив, як німці розстрілювали євреїв. Шеф гестапо Ганс Шпет мешкав у будинку на розі моєї та сусідньої вулиць. Він часто гуляв зі своєю жінкою Ґердою і ходив у ґетто відстрілювати євреїв. Йдуть, а там єврей якийсь ходить. Бах! – і нема людини. Я раз бачив, як він хотів застрелити єврея, але в нього не спрацював автомат. Тоді його жінка витягнула з кишені вальтер, поставила на стовпчик: бах! – і застрілила. Так вони розважалися. Євреїв із ґетто в Раві вивозили в Белжець і там ліквідовували.

Двічі мене також ледве не застрілили німці. Я їхав на велосипеді попри будинок шефа гестапо. Раптово на вулицю вискочив його пес. Я не встиг зреагувати і наїхав на нього – пес заскавулів. Я злякався і почав втікати, стрибнув за пліт. Тоді почув постріли навздогін: німець вискочив і стріляв у мене. Але я втік.

Іншого разу німець стріляв услід за мною через те, що я не віддав йому своїх лиж. Вони забирали в людей для армії хороші лижі. У мене такі були. Мені їх подарували. Якось із хлопцями з’їжджали з гори. Дивлюся: від лікарні йдуть двоє німців із фельдполіції. З пістолетами, без автоматів. Хлопці один за другим їдуть. А німці стали і дивляться. Побачили мене і відразу: “Гальт!” (“Стій!”). Я не хотів віддавати лижі і сказав хлопцям, аби зробили мені дорогу. Почав утікати. Він біжить за мною, а я зігнувся і їду. Якби він відразу стріляв, то, можливо, поцілив би. А він думав, що мене спіймає. А вже потім за мною: бах! бах! із пістолета.

У ті роки в Карпатах був голод. Дуже багато людей звідти їхали за пшеницею на Волинь. Нацисти раз на тиждень робили облави на залізничній станції у Раві. Прибуває поїзд, станцію оточують. Усіх людей виганяють і вивертають їхні пакунки. Я бачив, як у старенької жіночки німець забрав мішечок з 5-10 кілограмами пшениці. Вона плакала, просила віддати. А він прив’язав її до стовпа колючим дротом, кинув той мішечок і почав фотографувати жінку. А потім пшеницею, яку забрав, нагодував своїх коней.

Наше культурне життя за німецької окупації розвивалося трохи краще, ніж за “совітів”. Люди збиралися в Народному домі на “чайні вечори” – співали, показували вистави, чаювали. У цей час моя сім’я долучилася до українського національно-визвольного руху. До нашої хати приходили дівчата, закривалися в кімнаті з моєю старшою сестрою Вірою і між собою про щось говорили. Вони готувалися вступати до ОУН, вчили декалог (10 заповідей українського націоналіста). А я сидів під дверима і слухав. То​ я швидше той декалог вивчив, ніж вони. Але змушений був мовчати. У нас часто переховувалися підпільники. Моя сестра Віра, учителька початкових класів, була зв’язковою під псевдо “Біла Коса”. Мій батько також допомагав повстанцям. Він перевдягав їх у форму залізничників, завдяки чому вони могли уникнути облави нацистів, які ловили молодих людей на залізничній станції і відправляли на примусові роботи до Німеччини. А потім підпільники безпечно разом із батьком їхали на паровозі далі до пункту свого призначення. Німецька влада закрила у Раві всі школи та гімназії. Замість них були торговельні школи, фахові курси. Місяць-два вчились – їх закривали. Я не вчився тоді. Німці ловили хлопців-підлітків, аби ті копали окопи. Тому мій батько домовився, щоби я працював касиром у їдальні залізничників, де обслуговували німецькі бригади паровозників.

Будинок Горечих на вул. Вокзальна, м. Рава-Руська, 1940-ві рр.

З 1943 року зі мною займався учитель Павло Білик, який винаймав помешкання у нашому будинку. Він здобув дуже добру освіту: закінчив гімназію у Раві, університет у Львові та отримав ступінь доктора теології у Римі. У 1930-х повернувся до Рави з дружиною. Я готувався вступити до Української гімназії у Львові – ретельно вивчав з ним фізику, математику, українську літературу, латину. Але вже через рік Рава-Руська знову опинилися під владою “совітів”, відбулися зміни і в шкільній системі освіти.

У Раві відкрили радянську школу (“десятирічку”). За рекомендацією Павла Білика, який у цій школі став учителем географії, мене зарахували відразу до восьмого класу. Через декілька місяців “совіти” заарештували вчителя і десь рік утримували в Золочівській тюрмі.

Після того, як його випустили, він продовжив викладати географію у школі.

Коли 1947 року я вчився в 10 класі, то із 19 учнів тільки двоє були комсомольцями – росіянин Щетілін із Сахаліна й Павло В’ялий з Полтави. До нас приходила комсорг у червоному береті, а ми співали: “Занадився журавель до бабиних конопель. А ми тому журавлю…”. І вона йшла геть. Так​ що я не був ні комсомольцем, ні партійним.

Після закінчення школи я влаштувався на роботу касиром у депо на залізничній станції. Там ознайомився із залізничниками, пов’язаними з підпіллям. Після закриття депо, за рекомендацією того ж таки вчителя Білика, 1948 року я став завідувачем загального відділу райвиконкому і почав співпрацювати з ОУН. Ми боролися за те, аби людей не вивезли на Сибір. Отримували листи, що той такий, а той сякий. Ми такі документи палили і попереджали тих, кого мали вивезти. Одного разу я довідався, що військкомат викликав хлопців нібито на збори. Насправді то була зустріч, щоб вони примусово вступили в комсомол. Я сказав про це одному з них. До вечора вже нікого не було. Я також реалізовував бофони (банкноти, друковані в підпіллі) серед надійних людей. Вони давали мені взамін добровільні пожертви для підтримки національно-визвольного руху. Ми отримували тексти для “самвидаву”, друкували листівки, брошури (наприклад, “Хто такі бандерівці і за що вони борються?”) і відправляли вагонами із залізничної станції по всій Україні. Завдяки цьому люди зі Східної України могли почитати і зрозуміти, хто ми такі. Гроші за бофони я передавав нашій секретарці Катерині. Вона була зв’язковою, друкувала тексти на машинці шрифтом, незареєстрованим у КГБ. Друковану літературу ми віддавали директору типографії Володимиру Банаху.

Якось у райвиконком прийшли двоє чоловіків у цивільному і сказали, що треба їхати до Львова в облвиконком, переглянути деякі документи. Я зрозумів, хто це такі. До залізничного вокзалу ми не йшли вулицею Вокзальною, бо мене могли побачити сусіди, а окраїною міста. Мене посадили у спеціальний вагон-купе (напевно, вони мали такі вагони) і привезли до Львова. Біля вокзалу стояло авто “чорний ворон”, яке завезло мене на вулицю Судову, де було залізничне КГБ. Почалося слідство. Слідчим був майор Сагаєв. Я їм нічого не говорив. Але забув, що маю у портфелі ще два бофони, які не встиг реалізувати…

Почалися допити. Переважно о першій годині ночі витягували на слідство, били, вранці не давали спати. Щоб якось подрімати, ми ставали біля вікна, впиралися руками об стіну, дивилися догори і спали стоячи… Привели мене в кабінет до слідчого на “очну ставку”. А там сидить моя секретарка Катерина – нога за ногу, курить цигарку і каже: “Степане, ти ж мені гроші за бофони давав”. Я кажу: “Нічого не знаю”. Але щоб мене засудити, доказів було достатньо. Як потім з’ясувалося, енкаведисти заарештували її брата – Андрія, а згодом вийшли і на неї. Я її не звинувачую, бо коли вночі йшов на слідство, то чув, як бідні дівчата кричали. Наприкінці червня 1949 року Військовий трибунал засудив мене за статтями 20, 54-1 “а” до 25 років позбавлення волі. Суд тривав 15 хвилин. Нас було десятеро – усі по справі підпільної друкарні в Рава-Руській: я, Катерина, її брат Андрій, директор друкарні та інші пов’язані з нами люди з друкарні та залізничної станції. Нам прочитали обвинувальний висновок, дали можливість кожному сказати останнє слово. Я тоді продекламував їм вірш Івана Франка “Судіть мене, судді мої, без милості фальшивої…”. А радянський полковник мені на це відповів: “Ну ты сгныеш в тюрме…”. Після суду я деякий час перебував у тюрмі “Бриґідки”, згодом – у пересильній тюрмі № 25. Коли ми вже сиділи у вагонах на залізничній станції “Клепарів” в очікуванні на відправку до таборів ГУЛАГу, я побачив свого тата за метрів десять від конвою. Я крикнув: “Тато!”. Він побачив мене і заплакав. І ми поїхали. У дорозі запланували втечу з поїзда. Коли хотіли вистрибнути, хтось крикнув: “Хто має “Верховину”!”. Такі цигарки. Виявилось, що у вагоні був стукач. Поїзд зупинили, вагон обшукали, і наш задум викрили. Ми потрапили у табір Кенгір. Там я працював на деревообробному комбінаті: рубав сокирою дерево, ставив “фінські” будиночки. Одного разу за спробу втечі з табору мене з товаришами на чотири місяці запроторили у табірну тюрму, де щодня давали їсти лише 400 грам хліба і суп. Ми почали думати, як звідти можна вийти. З нами був поляк, капітан Армії Крайової Болєслав Козловський. Він запропонував зробити приховане голодування. Довести свій організм до того, щоби знепритомніти. А якщо звідти забирали в лікарню, то в тюрму не повертали. Поляк каже: “Я буду перший голодувати”. Я хотів перший, але він не погодився. Шість днів він не їв, тільки губи змочував мокрим рушником. Я кажу: “Лягай, ми гримаємо, що ти вже труп”. І його забрали. Я почав голодувати. Але через чотири дні нам зробили амністію. Як виявилося, начальника режимної служби звільнили за порушення. Тому приїхала комісія і нас випустили.

Із табірної тюрми нас перевели в БУР (барак посиленого режиму), де виникла ще одна сутичка. Почали “битовики” відбирати в людей передачі, і в наших хлопців також. Їхнім лідером був Антонов. Коли ми виходили з їдальні, він каже до нашого товариша Євгена Горошка: “Слушай, возьми мне еще миску каши”. Той не погодився. Через це Антонов його вдарив. Ми вирішили провчити “битовиків” за Євгена та інших хлопців. Наступного дня приготувалися, і коли ті заходили в барак – стрибнули на них із верхніх нар. Почалася бійка. За 15 метрів від БУРу була комендатура. Прибігли наглядачі. “Блатні” злякалися, що їх покарають і знову повернуть в тюрму, тому почали кричати: “Нет никакой драки!”. Після того по зоні пішов розголос, що ми в БУРі побили бандитів.

Через місяць нас відвезли до виправно-трудового табору у Спаську, де ми знову опинилися в закритому бараці. Спаськ називали “табором смерті”, ьбо там утримували інвалідів та інших важкохворих. Незважаючи на це, там усі працювали. Вранці йшли бригади, робили дірки в скелі, а потім підривники ті скелі підривали. Наступного дня ми піднімалися на гору і зносили каміння. Той, хто був на милицях, запихав камінь у милицю і стрибав додолу. Безруким вішали на шию скриньку, куди клали каміння. У Спаську ми пробули два тижні і нас перевезли в Актас. Там я працював на шахті диспетчером вантажівок, якими вільнонаймані працівники їздили по зоні, привозили пісок та інші матеріли. Я відзначав кількість рейсів, яку вони зробили впродовж дня. Пізніше вдалося домовитись: я їм дописував рейс, а вони нам за це листи відвозили, бо тоді додому писати дозволяли тільки двічі на рік.

Раз на 10 днів ми ходили до лазні. Одного разу отримали нову білизну і перед тим, як заходити митися, віддали. Коли вийшли, замість нашої нової білизни отримали стару подерту. Завідувачем лазні був китаєць. Я почав обурюватися, а він спробував мене вдарити. Я відскочив і вдарив його. На мене кинулися інші китайці. Я почав відбиватися. Наші хлопці прийшли на підмогу. Після бійки ми повернулися в барак, а за нами – наглядач з наручниками. Привів мене до китайця. Той підтвердив, що через мене виникла бійка. На 10 днів мене посадили в карцер. А там була бетонна підлога і дошка. Роздягнули до білизни. І так сидів. Уночі засинав – нога злазила на бетон. Я собі праву ногу так простудив. Як вийшов, то йшов і міг упасти. До шахти десь два кілометри було. Мене брали під руки, щоби я міг іти на роботу. І так я там працював. У вільний час (там була купа піску гарячого на будівництві) я собі ту ногу вигрівав. І вилікувався.

В Актасі ми почали думати про культурне відродження. Організували хор, співали українські пісні: “Закувала зозуля”, “Розлягалися тумани”, “Сповнилась міра, кров братів”; створили драматичний гурток і ставили вистави “Назар Стодоля” (я грав Гната), “Сватання на Гончарівці”. Ми вже нікого не боялися. Як тільки приїжджав етап – сотні чоловіків співали: “Хто любить Україну”, а бандити (кримінальні злочинці) казали: “Ми туди не підемо”. На всіх виступах ми мали вишиванки і шаровари. А вишивали сорочки нам дівчата. Вони працювали в нічну зміну на цегельні. Коли йшли з роботи – запихали сорочки під цеглу. Ми працювали вдень і ті сорочки забирали, одягали під робочий одяг. Шаровари шили з кольорової тканини, якою були обшиті матраци – жовті, червоні, сині.

З Актасу нас перевели у Карабас. Там біля табору була господарська зона, де були розміщені склади з кожухами конвоїрів. Було літо. Ми зробили дірку в огорожі і ті кожухи забрали. За ніч пошили собі шапки. Кравці кроїли, а ми шили. І мали вже теплі шапки на зиму.

Через декілька місяців з Карабасу нас перевели у табір в Сарані, а звідти через пересильну тюрму в Красноярську відвезли баржею в Норильськ. Тут розташовувався державний табір особливого режиму – Горлаг. То був 1952 рік. Коли ми приїхали, то крім конвою нас “зустрічали” чоловіки в таких самих куфайках, як у нас, – ми їх називали “суки” (колишні злодії, стукачі, які пішли на компроміс із режимом і виконували адміністративні роботи). І вони почали нас палицями бити: кого по плечах, кого по голові. А начальник табору засміявся і каже: “Видите, там Медвежка. Там семдесят тысяч фашистов лежит. І вы там будете”. 

Портрет Степана Горечого, робота полоненого німця − офіцера люфтваффе, м. Сарань, 26.03.1952 р.

У Норильську я працював у столярно-малярному цеху. Ми склили, а потім фарбували вікна й двері. Там будували мідно-плавильний комбінат і гуртожитки. Поки вони не були готові, нас поселили. Ми в двоповерхових будинках мешкали. Поблизу був стадіон. У нас було трохи часу на дозвілля. Ми грали у футбол. Нас було чотири колони по тисячі чоловіків. У кожній була команда футбольна.

Особливе піднесення серед нас викликала звістка про смерть Сталіна. Чуємо – із гучномовця лунає сумна музика. Ми здивувалися, бо зазвичай вони включали радянські патріотичні пісні, такі як “Широка страна моя родная”. Хтось говорить з гучномовця: “Граждане Советского Союза, умер вождь пролетариата товарищь Сталин!”. Крик, свист здійнялися. Усі раділи – тиран помер! Але були росіяни, які плакали.

1953 року в Норильську почалося повстання. Ми працювали і почули постріли. А п’ятий табір від четвертого був недалеко. Якраз поїзд їхав. Машиніст передав нам, що там розстріляли хлопців. Усі відразу заворушилися. Що робити? Вирішили припинити роботу. У нашому таборі Євген Грицяк взявся керувати тим усім. Ми не вийшли на роботу. Тюремна адміністрація з рупорів закликала: “Граждане-заключенные, не слушайте бандеровцев. Выходите за зону!”. Ніхто не пішов. Усілякі провокації проти нас робили. Прорізали дроти – хотіли, щоб ми втікали. Мені сказали охороняти проходи, прорізи, говорити із солдатами під сторожовими вежами. Я питав у хлопців-охоронців: “У кого будете стріляти?”. Бувало, що вони кидали пост. Знали, що їм загрожує Військовий трибунал, але йшли геть.

Степан Горечий (другий зліва) з українськими політв’язнями, м. Магадан, 31.03.1955 р.

Ми відмовилися виконувати розпорядження адміністрації табору і висунули свої вимоги, серед яких: скоротити робочий день з 12 до 8 годин, дозволити листування, зняти наспинні номери на бушлатах, покарати адміністрацію Горлагу.

Перемовини тривали декілька тижнів. За цей час ми розподілили між усіма обов’язки: той має йти на хліборізку, той – на кухню, той туди, а той туди. Вже ніхто нічого не крав. До “кума” (стукача) ходили тільки по троє. Тому вони нічого не знали про нас. Раніше хтось щось сказав – тебе вже в карцер запхали. А тут ніхто нічого не хоче казати.

Наші вимоги обіцяли виконати. Ми повірили і почали працювати. Одного разу вкотре приїхав полковник Кузнєцов. П’ятьох наших лідерів, які брали участь у перемовинах, взяли в наручники і кудись повели. Ми увімкнули сирени, знову не вийшли на роботу. З’ясувалося, що їх забрали в табір “Надєжда” і з ними все гаразд. Нам повідомили: якщо не повіримо, то всіх розстріляють. Після цього вивели за зону і розділили: частину залишили, а нас, хлопців із карагандиського етапу, також перевели в “Надєжду”.

Там одного разу ми взяли з культурно-виховної частини гітару, сіли під бараком і почали співати. Серед нас був Іван Попович (після звільнення співав у хорі “Трембіта”), священик Ярослав Прокопович (пізніше став священиком біля Нового Роздолу), Микола Білоус і я. Іван грає на гітарі, а ми співаємо наші ліричні пісні: “Сонце низенько”, “Човен хитається”. Бачимо – за зоною з дому начальниці санітарної частини нашого табору вийшла дівчина (за метрів десять від нас), сіла на крісло і почала в’язати чи вишивати. А ми продовжили грати. Вона врешті не витримала і запитала: “Скажите, кто вы такие?”. Ми відповіли: “Українські націоналісти, бандерівці”. А вона нам: “А мамаша говорила мне, что вы самогонщики. Но я не верю. Самогонщики так не поют”.

Десь через місяць мене з товаришами етапували у виправно-трудові табори Магаданської області – “Холодний” та “Ювілейний”. Спочатку я працював на золотовидобувній фабриці “Ювілейного”, куди нас возили із “Холодного” вузькоколійкою у спеціальних клітках, як звірів. Там мене обрали бригадиром. Через деякий час ми почали працювати на шахті в “Холодному”. Якось я прийшов у бригаду, а хлопці сидять, щось читають. Питаю: “Що робите?”. Кажуть: “Завтра маємо здавати курси машиністів-електровозів шахт”. Я прочитав інструкцію, дещо пригадав зі школи, терміни фізичні, і кажу: “Та я сам би міг здавати”. – “То йдемо завтра з нами!”. Ми пішли – і я здав. Маю навіть посвідчення: “Машиніст електровоза АК 2”.

У Магадані ми святкували Різдво. Організували святкову вечерю. Попросили на кухні зробити нам голубці з каші й капусти, якими нас годували. Оселедці в нас були. Тоді нам уже платили невеликі гроші, то можна було щось докупити в кіоску на стіл. Окрім того, зробили шопку: полонений німець виліпив фігурки з гіпсу, дістали солому, підсвітили всередині лампочками. Хлопці організували вертеп. Заходили з вертепом і шопкою в кожну кімнату, колядували, запрошували на святкування всі нації.

Святкування Різдва у виправно-трудовому таборі, 2-а пол. 1950-х рр.

Навесні 1955 року мене звільнили, після чого я повернувся додому. Через рік одружився. Якось стало спокійніше. Вже не було такого страху. Хрущов почав трохи Сталіна критикувати.

Я по натурі оптиміст. І хоч як було тяжко, ніколи не падав духом. У Раві в мене не було перспектив праці, кагебісти постійно за мною стежили. Тому я з дружиною переїхав до Жидачева. Там мене також неодноразово викликали нібито у військкомат, а насправді на розмову з КГБ. Хотів заочно вступити до Лісотехнічного університету у Львові. Не пройшов по конкурсу, бо не вистачило одного балу з хімії. Наступного року склав іспити і вступив до Політехнічного інституту. Але мене не прийняли, бо в автобіографії я написав, що сидів у таборах. Із третьої спроби вирішив не писати в документах, що сидів, – і пройшов. Мене не хотіли брати на роботу. Як тільки довідаються, що колишній політв’язень, – “нема місця”. Мені допоміг начальник електровідділу Олексій Богатюк. Він служив у радянській армії, потрапив у полон, втік і в часи нацистської окупації прислуговував священику в містечку Ходорів. За часів радянської влади закінчив Політехнічний інститут у Львові та отримав роботу на комбінаті. Він мене взяв на роботу електриком. Коли я вже працював, головний енергетик комбінату натякнув, що я ніколи не здобуду інженерної посади через своє минуле. Окрім того, на початку 1960-х мій знайомий, хворий на рак, зізнався, що деякий час за дорученням спецслужб стежив за мною.

Довідка про звільнення, 22.03.1955 р.

У Жидачеві в нас народилася донька Марія та син Юрко. А 1984 року ми переїхали до Львова. Коли я працював на роботі у “Львівських міських електричних мережах”, за мною приїжджало авто – “поїхали”. Питали про приятелів, знайомих, хотіли завербувати. Одного разу я сказав: “Вас тут двоє. Якби одному сказали “продати” іншого, Ви б це зробили?”. – “Слушай, он нам лапшу на уши вешает. Не будем с ним больше разговаривать”, – сказав один із них. Після того відчепилися від мене.

На початку 1990-х у Львові активізувалося громадське життя. Відбувалися мітинги, віча за українську мову біля університету Івана Франка. Народний Рух 1991 року організовував “живий ланцюг”. Ми долучилися до нього. Наше місце було біля Тернополя. Ми туди приїхали. Усі авта їхали з українськими прапорами. Це було неймовірне піднесення. Я відчув, що Україна одна від Сходу до Заходу, що ми всі українці, і якщо будемо єдині, нам ніхто нічого не зробить.

На запрошення свого давнього товариша з Норильська Юрка  Грицеляка я долучився до діяльності товариства «Просвіта», а 1998 року очолив «Просвіту» Галицького району Львова. Ми реагували на всі суспільно-політичні події в Україні. Зверталися до міжнародних організацій з роз’ясненням наших історичних тем, організовували концерти, зустрічі, конференції, круглі столи, поїздки визначними місцями, проводили презентації книжок, налагоджували контакти з іншими організаціями, спілкувалися з друзями з-за кордону. Багато років свого життя я присвятив цій справі. Тепер всіляко намагаюсь допомагати матеріально і підтримувати морально наших воїнів на Сході України.

Степан та Зеновія Горечі прожили у подружжі 63 роки. Дружина пана Степана померла 2019 року. Подружжя має 2 дітей та 3 онуків.

Історію записано на основі інтерв’ю та розмов зі Степаном Горечим. Біографічні відомості достовірні. Текст вищезазначених спогадів опрацьований та упорядкований зі збереженням стилю та авторської думки.  Публікацію погоджено з очевидцем.

Записала та опрацювала: Людмила Левченюк

Spelling error report

The following text will be sent to our editors: